Примари "перезавантаження": що насправді криється за намірами оновити вітчизняну Феміду - очищення від корупції чи руйнація всієї системи?

 

 

В останні роки стали популярними гасла щодо «перезавантаження» судової системи та її очищення від корупціонерів у мантіях. Засоби масової інформації рясніють результатами соціологічних досліджень, згідно з якими рівень довіри до вітчизняної Феміди є одним з найнижчих у світі. Водночас з’являються публікації, що розкривають залежність деяких судів від політичного впливу. Отже, численні спроби законодавців удосконалити судову систему зазнали фіаско. В якому ж напрямку має рухатися судова реформа, аби він не змінювався залежно від політичного курсу в країні та волі нових можновладців?

 

 

Цього року точки кипіння досягла ідея посилити вимоги до українських суддів, що знайшла втілення в бажанні будь-якою ціною люструвати судову владу. На початку вересня до Венеціанської комісії надіслано два законопроекти про внесення змін до Конституції стосовно нового способу функціонування судової системи. 

 

Зокрема, завзято закликають до повного оновлення суддівського корпусу активісти ГО «Реанімаційний пакет реформ», які пропонують сформувати нову триланкову судову систему після проведення конкурсу на кожну посаду. У такий спосіб реформатори сподіваються оновити суддівський корпус, оскільки до участі в такому конкурсі запрошуватимуться не тільки судді, а й усі охочі. 

 

Аналізуючи норми «Перехідних положень» Конституції, запропоновані робочою групою Конституційної комісії та групою згаданого ГО, колишній голова Вищої ради юстиції Володимир Колесниченко слушно зазначив, що «пункти ініційованих проектів про внесення змін до Конституції не тільки не відповідають численним рекомендаціям та правовим нормам Ради Європи та Євросоюзу, а й прямо суперечать їм».

 

Так, згідно з п.44 рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2010)12 рішення, які стосуються добору та просування суддів по службі, мають грунтуватися на об’єктивних критеріях, попередньо визначених законом чи компетентними органами влади. Під час прийняття таких рішень повинні ураховуватися заслуги, кваліфікація, вміння та потенціал, необхідні для вирішення справ при застосуванні закону.

 

Що ж відбувається в реальності? Робоча група КК пропонує в «Перехідних положеннях» закріпити, що судді, які на день набрання чинності законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» обрані на посади безстроково, продовжують здійснювати свої повноваження до звільнення або припинення повноважень з підстав, визначених Конституцією з урахуванням унесених цим законом змін.

 

Як це узгоджується з європейськими стандартами? Адже у п.50 рекомендацій передбачено, що термін перебування суддів на посадах має встановлюватися законом. Призначення на посаду на постійній основі має бути зупинене лише у випадках порушення дисциплінарних або кримінальних положень, передбачених законом, або якщо суддя більше не може виконувати своїх функцій. А достроково вийти у відставку суддя може за своїм проханням або у зв’язку зі станом здоров’я.

Згідно з п.51 рекомендацій, якщо суддю приймають на посаду на випробувальний або фіксований термін, рішення про підтвердження чи подовження такого призначення має прийматися лише відповідно до п.44, аби забезпечити дотримання принципу незалежності судової системи. 

 

 

На жаль, незалежність судової системи дедалі більше видається умовною категорією. Українському законодавству досі бракує норм, які адекватно регламентують процедуру притягнення до відповідальності за тиск на суд. Водночас у п.14 рекомендацій зауважено: закон повинен передбачати санкції проти осіб, які намагаються певним чином впливати на суддів.

 

Реалізація судової реформи потребує притягнення до відповідальності тих суддів, які приймали незаконні рішення, причетні до корупційних правопорушень. Проте мало хто замислюється над тим, що держава повинна виділяти судам достатньо ресурсів, приміщень та устаткування, аби вони могли функціонувати відповідно до стандартів, викладених у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ніхто не пропонує сучасних і перспективних шляхів унеможливлення тиску на суддів, подолання проблеми перевантаження суддів, дотримання процесуальних строків розгляду спорів, належного і своєчасного виконання судових рішень, забезпечення єдиної судової практики та усунення колізій у законодавстві тощо.

 

Натомість суспільство виявляє інтерес до поверхових змін у судовій системі й відверто популістських жестів, якими є бажання постригти всіх суддів під один гребінець, фактично зруйнувати судову владу. Однак пропоноване сьогодні «переформатування», по суті, є лише кадровим оновленням суддівського корпусу і аж ніяк не зачіпає глибинних проблем, які не розв’язуються з моменту проголошення незалежності України. Досі жоден з ініціаторів «перезавантаження» судової влади не запропонував продуманої моделі нової судової системи з обгрунтованим аналізом усіх її переваг і недоліків.

 

 

Одна з таких проблем — доступність правосуддя, яка сьогодні здебільшого існує в декларативній формі. На тлі економічної кризи й знецінення гривні явним є дисонанс між значним зростанням ставок судового збору та активним просуванням ідеї доступності правосуддя для громадян. Тепер для більшості населення правосуддя стало ще більш недоступним.

 

Інша проблема — оцінювання суддів для підтвердження професійного рівня. 

Як відомо, однією з ключових новел закону «Про забезпечення права на справедливий суд» стало запровадження процедури кваліфікаційного оцінювання, яке включає в себе складення іспиту, дослідження суддівського досьє та проведення співбесіди. Проведення кваліфікаційного оцінювання обов’язкове при обранні безстроково.

 

Безумовно, професійність суддів є головною гарантією високої якості їхніх рішень. Проте система оцінювання не може бути інструментом зовнішнього контролю, не може ставитись під сумнів легітимність рішень окремого судді в разі нескладення ним кваліфікаційного іспиту. 

 

Що стосується всебічного оцінювання професійних якостей судді (крім оцінки якості його рішень), то в пп.12 п.49 висновку Консультативної ради європейських суддів «Про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади» №17(2014) зазначено, що «незадовільні результати оцінювання самі по собі не повинні (крім виняткових обставин) призвести до звільнення з посади. Це може відбутися лише в разі серйозного порушення дисциплінарних правил або кримінального законодавства або якщо об’єктивний висновок, отриманий у результаті оцінювання, прямо підтверджує нездатність чи небажання судді виконувати свої суддівські обов’язки на мінімально прийнятному рівні».

 

Крім того, в Конституції визначено вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади, серед котрих немає такого положення, як «підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді». Але, як бачимо, це не стримує окремих реформаторів у бажанні підвести всіх суддів під один рівень. 

 

Таким чином, виникає сумнів щодо доцільності запровадження порядку та методології кваліфікаційного оцінювання в частині проведення іспиту (письмового тестування або/чи практичних завдань). Це не відповідає нормам Конституції, не має законодавчого й наукового підгрунтя та неоднозначно сприймається європейською спільнотою. Натомість особливої уваги потребують урізноманітнення напрямів підвищення кваліфікації (чого сьогодні справді бракує), систематичний обмін досвідом між суддями на конференціях, круглих столах, нарадах тощо. 

 

 

Сьогодні престиж професії судді стрімко падає. Спостерігаючи за неоднозначними кроками законодавців на шляху реформування судової влади, чимало працівників апарату та представників інших юридичних професій не хочуть розпочинати суддівську кар’єру. Адже бачать безперспективність цього вибору в умовах сучасної правової та політичної модернізації України.

 

Наприклад, у вересні 2015 року на засіданнях ВРЮ залишено без розгляду матеріали щодо двох кандидатів, оскільки вони подали заяви про відмову від наміру бути призначеними на посаду судді. Нам невідомо, що стало вирішальним чинником для прийняття ними такого рішення, але раніше відмова кваліфікованого правника від найвищого щаблю юридичної кар’єри — посади судді, напевно, викликала б подив. 

 

Суд має стати інститутом, який послуговується довірою. Жодні кадрові чистки не зможуть запобігти корупції, яка пронизала всі сфери суспільного життя. Лише створення нових, жорстких механізмів відповідальності суддів за незаконні рішення, забезпечення й посилення гарантій їх незалежності на засадах верховенства права можуть сприяти конструктивному діалогу судової влади та громадськості.