Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Поліпшення стану виконання судових рішень є одним з нагальних питань судової реформи, яка триває в Україні. Одним із дієвих засобів впливу на стан виконання судових рішень вважають судовий контроль, який в Україні здійснюється в порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства України, Законом України «Про виконавче провадження».
У 2016 році Конституцію України було доповнено статтею 129-1, згідно з якою судове рішення є обов’язковим до виконання і контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Отже, фактично судовий контроль стає ще однією формою реалізації судової влади, окрім здійснення функції правосуддя. Зазначене положення Конституції знайшло відображення у ч. 3 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.
Водночас встановлений Конституцією принцип судового контролю не отримав у реальності належного розвитку через брак чітко прописаних законодавцем процесуальних механізмів здійснення такого контролю. Особливо це стосується сфери господарського судочинства.
Суд не є обов’язковим учасником виконавчого провадження, однак до його повноважень належить розгляд процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень. На сьогодні в господарському судочинстві існують декілька форм контролю за виконанням судових рішень. Найпопулярнішою формою такого контролю лишається розгляд скарг на рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби.
03.10.2017 Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». У цьому законодавчому акті викладено нову редакцію Господарського процесуального кодексу України, в якій норми, що регулюють розгляд скарг на рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби, виокремлено в окремий розділ VІ «Судовий контроль за виконанням судових рішень» (статті 340-346).
У старій редакції ГПК Україні порядок оскарження дій та бездіяльності органів Державної виконавчої служби був передбачений у ст. 121-2. Згідно з вимогами цієї статті скарга на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, приватних виконавців щодо виконання судових рішень господарських судів може бути подана стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод і законних інтересів, крім рішень виконавця про відкладення проведення виконавчих дій, які можуть бути оскаржені протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод і законних інтересів. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.
Зазначені строки для звернення із скаргою до суду збережено і в новій редакції ГПК. Важливою новелою ГПК є стаття 346, яка встановлює, що про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги,в відповідний орган державної виконавчої служби, приватний виконавець повідомляють суд і заявника не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її одержання. Водночас незрозуміло, яким чином має реагувати суд, якщо зазначене повідомлення не надходить у визначений у ГПК строк або не надходить взагалі — таких норм розділ «Судовий контроль за виконанням судових рішень», на жаль, не передбачає.
Вищий господарський суд України також дотримується думки, що розгляд господарськими судами скарг на дії або бездіяльність державного виконавця є різновидом судового контролю. У постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» наголошено, що розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 121-2 ГПК (стара редакція ГПК) є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу. Можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби також знайшла законодавче закріплення у ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження». Господарські суди активно використовують зазначену форму контролю.
Так, лише за 9 місяців 2017 року в Господарському суді Миколаївської області відповідно до статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України перебувало на розгляді 99 скарг на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби, з них розглянуто 86 скарг, що на 7 скарг більше ніж у аналогічному періоді 2016 року. Усього в 2017 році було задоволено повністю або частково 33 скарги. Збільшення кількості скарг на дії чи бездіяльність ДВС великою мірою спричинене численними випадками непрофесіоналізму працівників ДВС.
Як правило, причинами подання скарг є недотримання органами державної виконавчої служби вимог законодавства щодо проведення виконавчого провадження, зокрема безпідставне повернення виконавчих документів, закриття виконавчого провадження, відмова у відкритті або безпідставне відкриття виконавчого провадження, стягнення виконавчого збору, накладення арешту на рахунки та ін. Найчастіше підставами задоволення судом таких скарг стають: незаконні дії чи бездіяльність органів ДВС, що спричинили або могли спричинити порушення прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, зокрема ненадання державним виконавцем інформації про виконавче провадження та про майновий стан боржника, безпідставне повернення виконавчого документа з підстав того, що виконавчий документ не відповідав вимогам до виконавчого документа, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», невиконання органом ДВС вимог ч.ч.1-3 ст.19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ч. 2 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження», щодо не винесення постанови про зупинення зведеного виконавчого провадження.
Найбільш поширеним порушенням з боку ДВС є протиправна бездіяльність, яка полягає у невиконанні органом вимог ч.ч.1-3 ст.19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ч. 2 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження», щодо не винесення постанови про зупинення зведеного виконавчого провадження.
У судовій практиці трапляються випадки безпідставного повернення державними виконавцями наказів господарського суду стягувачеві без прийняття до виконання на підставі відсутності у виконавчому документі відомостей про дату народження фізичних осіб-підприємців. Це зумовлене тим, що п. 3 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» не містить застереження щодо фізичних осіб-підприємців, у зв’язку з чим державні виконавці застосовують положення статті, передбачені для фізичних осіб, проте для суб’єкта підприємницької діяльності, яким є фізична особа-підприємець, ідентифікуючою ознакою є індивідуальний податковий номер, а не дата народження.
Під час розгляду однієї із скарг на дії ДВС Господарський суд Миколаївської області установив, що державний виконавець визнав дії відповідача фактичним виконанням судового рішення, але насправді підстав для цього не існувало. Зокрема, у рішенні суду було передбачено механічне від’єднання споживачів, але ПАТ «Миколаївгаз» здійснив відключення зазначених у цьому рішенні суду абонентів шляхом перекриття вхідної засувної арматури, а не шляхом їх механічного від’єднання. Таким чином, у державного виконавця не було підстав для висновку про фактичне виконання боржником судового рішення в повному обсязі.
Формою реалізації судового контролю також є винесення судом, у порядку ст. 90 Господарського процесуального кодексу України (в новій редакції ГПК — ст. 247), окремих ухвал у разі виявлення при вирішенні господарського спору порушення законності або недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу. Здійснення контрольних функцій, розпочинається, у даному випадку, не спочатку процедури вирішення (розв’язання) спору, а з моменту виявлення правопорушень або інших негативних явищ, про які стало відомо у процесі вивчення матеріалів справи, під час провадження, на різних стадіях розгляду справи.
Виносяться окремі ухвали і стосовно дій ДВС. Так, наприклад, у травні 2017 року Господарський суд Миколаївської області у справі за скаргою КП «Теплопостачання та водно-каналізаційне господарство» (відповідача у справі) на дії (бездіяльність) відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області виніс окрему ухвалу з підстав невиконання відділом ДВС без поважних причин вимог ухвал суду.
На відміну від поки що чинної редакції ГПК, у новій редакції цього кодексу право суду постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця окремо регулює частина 3 ст. 247: суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця та направити її органам, до повноважень яких входить притягнення вказаних осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд дійде висновку про наявність у діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення.
Контрольний характер діяльності суду також акцентується нормою статті 90 ГПК України (стара редакція), яка встановлює, що якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки кримінального правопорушення, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення прокурору або органу досудового розслідування. Отже, стаття фактично зобов’язує суд відреагувати у належний спосіб. У новій редакції ГПК відповідні норми збережено — їх викладено у статті 247 «Окрема ухвала».
Слід зазначити, що в сучасній правовій науці немає єдиної позиції щодо змісту судового контролю. Однак, наш погляд, норма статті 129-1 Конституції щодо здійснення судами контролю за виконанням судових рішень є вагомою підставою для того, щоб розглядати судовий контроль в господарському судочинстві не тільки як обов’язок реагування в порядку розгляду скарг на дії (бездіяльність) державного виконавця та шляхом винесення окремих ухвал, а й як аспект реалізації судової влади, який потребує обґрунтованої концепції та закріплення у законодавстві широкого кола дієвих механізмів, як це, наприклад, передбачено в адміністративному судочинстві.
До набуття чинності змінами, які викладають Кодекс адміністративного судочинства України (КАСУ) в новій редакції, діє механізм, який має спонукати суб’єкта владних повноважень до виконання судового рішення.
Зокрема, ст. 267 КАСУ (нині чинна редакція) визначає такі способи судового контролю:
— зобов’язання суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення;
— накладення штрафу на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, у розмірі від десяти до тридцяти мінімальних заробітних плат;
— визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень (відповідачем) на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду.
У розширеному вигляді зазначені норми викладені у ст. 382 нової редакції КАСУ.
Зазначені способи судового контролю значно відрізняються від форм реалізації контролю за виконанням судових рішень у господарському судочинстві й дають адміністративному суду, порівняно з господарським, більше коло повноважень. Водночас закріплений в КАСУ нормативний механізм контролю є недосконалим — це насамперед виявляється в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 267 КАСУ (ч. 1 ст. 382 в новій редакції) покладення на відповідача зобов’язання подати звіт є правом суду, а не обов’язком. До того ж, КАСУ не конкретизує умови використання судом цього права.
Зважаючи на норми Конституції та велику кількість порушень з боку ДВС, про які було зазначено вище, актуальною є потреба у закріпленні в господарському процесуальному законодавстві правових засобів, яких суд зобов’язаний вживати з метою більш дієвого контролю за виконанням судових рішень, який є на сьогодні. Водночас виникає чимало питань стосовно відповідності такого контролю чинним нормам законодавства, що стосуються правосуддя.
Зокрема, варто нагадати, що незважаючи на те, що ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачає здійснення судом контролю за виконанням судового рішення, згідно із ст. 2 вказаного Закону завданням суду є саме здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Як бачимо, іншого завдання, окрім здійснення правосуддя, ця стаття на суд не покладає, про контроль не йдеться. Аналізуючи норми обох вказаних статей, можна припустити, що законодавець розуміє контроль суду за виконанням судових рішень особливою формою здійснення правосуддя, але це, на нашу думку, не відповідає сутності останнього, адже правосуддя відрізняється від контрольної та правоохоронної діяльності.
Отже на сьогодні маємо таку постановку проблеми: з одного боку, ефективність судового захисту прямо залежить від повного і своєчасного виконання судових рішень, з іншого боку — задекларовані у Конституції норми щодо судового контролю за виконанням прийнятих рішень повинні отримати ефективні механізми реалізації, особливо в господарському судочинстві. Сподіваємося, що окреслені проблемні аспекти отримують найближчим часом належну оцінку науковців та увагу законодавців.
Костянтин Василяка,
голова Господарського суду
Миколаївської області
_03_03.png)
