Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У пункті 15 Рішення XIV позачергового з’їзду суддів України від 15 березня 2017 року «Про стан здійснення правосуддя та незалежності суддів у 2016 році» передбачено:
«З метою дотримання принципу рівності суддів звернутись до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо необхідності пришвидшення проведення кваліфікаційного оцінювання суддів України та проведення його протягом 2017 року».
Ураховуючи, що принцип рівності суддів продовжує зазнавати порушень, прошу включити вказані нижче пропозиції до Порядку денного з’їзду, для прийняття рішення про доповнення пункту 15 або включення цих пропозицій до рішення, яке буде приймати з’їзд, обґрунтовуючи їх нижчевикладеними тезами.
1. 02 червня 2016 року Верховна рада України прийняла Закон «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII (далі — Закон №1402).
У статті 135 Закону № 1402 встановлено, що базовий розмір посадового окладу суддів місцевого, апеляційного суду та вищого спеціалізованого, Верховного Суду становить відповідно 30, 50 та 75 прожиткових мінімумів (раніше — мінімальних заробітних плат).
Стаття 142 Закону № 1402 визначає розмір довічного утримання суддів у відставці.
Проте пункти 22, 23 та 25 Прикінцевих та перехідних положень (Розділ ХІІ) рівень суддівської винагороди та довічного утримання до проходження суддями кваліфікаційного оцінювання зменшили до розміру, встановленого Законом «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року (далі — Закон 2010 року).
Кваліфікаційне оцінювання запроваджене з метою визначення здатності здійснювати правосуддя, за такими критеріями: компетентність, професійна етика, доброчесність.
До успішного проходження оцінювання судді, які вже здійснюють правосуддя, не вважаються такими, що відповідають цим критеріям. Отже, щодо суддів застосована «презумпція некомпетентності та недоброчесності».
У разі непроходження оцінювання або відмови в його проходженні суддя підлягає звільненню з підстав, не передбачених статтею 126 Конституції України, з позбавленням усіх гарантій незалежності (п. 20 Прикінцевих та перехідних положень (Розділ ХІІ) Закону № 1402).
Голова Департаменту з питань правосуддя та правового співробітництва Генерального директорату з прав людини і верховенства права Ради Європи Ханне Юнкер зазначила, що звільнення суддів унаслідок непроходження ними кваліфікаційного оцінювання може суперечити європейським стандартам (INTERFAX – Україна, 14.12.2015, 12:47)
Верховний Суд України 01 червня 2016 року розглянув проект цього Закону (реєстр. № 4734 від 30 травня 2016 року), внесений на розгляд Верховної Ради України Президентом України та зазначив таке:
«4. Пленум наголошує, що пункти 22, 23 і 25 Прикінцевих та перехідних положень слід виключити із законопроекту як такі, що суперечать статтям 22 та 24 Конституції України. Така позиція обґрунтовується тим, що всі судді мають єдиний статус та єдині для всіх гарантії незалежності, однак відповідно до положень законопроекту ставляться в нерівне правове становище один до одного: дотримання державою гарантій їх незалежності в частині права на отримання суддівської винагороди, щомісячного довічного грошового утримання поставлено в залежність від факту прийняття законопроекту.
Указаними положеннями законопроекту судді, які обрані на посади раніше, аніж ті, що будуть призначені на аналогічні посади з набранням чинності законопроектом як законом, у гарантіях незалежності розрізнені, що суперечить вищезазначеним статтям Конституції України».
Таким чином, Пленум Верховного суду України визнав вказані пункти Перехідних положень Закону неконституційними; такими, що зменшують гарантії незалежності суддів; дискримінаційними — внаслідок порушення принципу рівної винагороди за рівноцінну працю.
2. Указані пункти Перехідних положень не відповідають також тим цілям, на досягнення яких спрямований Закон.
Мета прийняття Закону України №1402 викладена в Пояснювальній записці від 31.05.2107 до Проекту Закону, наданій Адміністрацією Президента,- ініціатором прийняття Закону.
У Записці зазначено, що Закон розроблений на розвиток конституційних норм для забезпечення незалежності судової влади (1), зокрема шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади (2) перед суспільством, а також для запровадження належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу (3).
Однак вказані цілі прийняття Закону не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку із фактичним зменшенням виплати суддівської винагороди, оскільки неможливо забезпечити незалежність суддів влади шляхом скасування їх незалежності.
Єдиним наслідком такого зменшення є економія частини бюджетних коштів за рахунок гарантій незалежності судової влади.
3. Відповідно до п. 8 ч. 5 ст. 48 Закону № 1402 однією із складових незалежності судді є належний рівень матеріального забезпечення, тобто суддівської винагороди.
Відповідно до ст.135 Закону суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат.
Базовий розмір посадового окладу судді становить:
1) судді місцевого суду — 30 прожиткових мінімумів;
2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду — 50 прожиткових мінімумів;
3) судді Верховного Суду — 75 прожиткових мінімумів.
Отже, належним — тобто таким, що забезпечує гарантії незалежності суддів, є саме базовий розмір окладу суддів — 30,50 та 75 прожиткових мінімумів відповідно.
Проте пункт 24 Перехідних положень Закону зменшує базові оклади суддів місцевих та апеляційних судів до 01 січня 2020 року (у 2017 році — відразу на 50%).
Суддям Верховного суду базовий оклад не зменшується.
Таке зменшення гарантій незалежності частини суддів є, окрім порушення Конституції України, порушенням їх права мирно володіти майном, у розумінні статті 1 Конвенції з прав людини.
Крім того, різне ставлення до суддів першої та другої інстанції, порівняно з суддями Верховного суду, свідчить про дискримінацію за ознакою рівня суду, в якому працює суддя, тобто порушуються норми статті 14 Конвенції з прав людини.
Нерівне ставлення до суддів різних інстанцій (дискримінація), запроваджене в цих пунктах Перехідних положень, суперечить також змісту п. 3.7 Пояснювальної записки Адміністрації Президента від 31.05.2107 до Закону № 1402, в якій передбачено рівне ставлення до суддів усіх інстанцій у частині поступового підвищення розміру посадових окладів.
4. У п. 3.7 «Покращення фінансування суддів та системи правосуддя» Пояснювальної записки від 31.05.2107 до Закону №1402 також зазначено, що закріплення більш суворих норм щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та спрощення процедури їх звільнення запроваджується з одночасним підвищенням рівня грошового забезпечення суддів.
Проте якщо більш суворі норми та спрощення процедури звільнення запроваджуються до всіх суддів в однаковій мірі, то при покращенні фінансування - підвищенні окладів суддів, допущені значні диспропорції залежно від рівня суду, в якому працює суддя.
Так, ставка прожиткового мінімуму (мінімальної зарплати) в окладах суддів у статті 135 Закону № 1402 порівняно зі статтею 129 Закону “Про судоустрій і статус суддів” 2010 року збільшується:
суддям місцевого суду — з 10 до 30;
суддям апеляційного суду — з 11 до 50;
суддям Верховного суду — з 13 до 75 (з регіональним коефіцієнтом до 94).
Однак таке непропорційне збільшення, а особливо під час порівняння окладів суддів місцевих судів і Верховного суду, свідчить не тільки про дискримінацію суддів, але не відповідає вже встановленому рівню незалежності суддів у частині суддівської винагороди.
Неконституційність такої диспропорції була визнана у рішенні Конституційного суду від 22 травня 2008 року.
Одним із перших Законів, що регулював правовідносини в сфері судочинства в Україні, був Закон «Про статус суддів» № 2862-ХІІ.
Відповідно до частини другої статті 44 цього Закону коефіцієнт співвідношення окладу судді першої інстанції суду до окладу судді Верховного суду та до окладу Голови Верховного суду встановлювався не менше ніж – 1 до 1,6 та 1 до 2 відповідно.
Конституційний суд України в Рішенні від 22 травня 2008 року у справі N 10-рп/2008, надаючи правову оцінку частини другої статті 44 Закону «Про статус суддів», дійшов висновку, що саме таке співвідношення в розмірі окладів суддів запроваджене для реалізації і утвердження гарантій незалежності суддів. І цей порядок є своєрідним механізмом, що стримує і не допускає значних диспропорцій в оплаті праці суддів різних рівнів.
Наступний закон України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 2453, 2010 рік) встановив такий коефіцієнт співвідношення посадових окладів суддів:
1) судді місцевого суду — 1;
2) судді апеляційного суду — 1,1;
3) судді Вищого спеціалізованого суду —1,2;
3) судді Верховного Суду України — 1,3.
Отже, в цьому Законі, продовжено розвиток конституційних норм й досягнуто ще більшого рівня незалежності та рівності суддів різних інстанцій (з 1 -1,6 до 1-,3), який згідно зі ст. 22 Конституції України не може бути зменшений.
Проте у частині 3 статті 135 Закону № 1402, в порушення вже досягнутого рівня незалежності, встановлено посадові оклади в розмірах, що призвели до суттєвих диспропорцій у матеріальному забезпеченні суддів судів різних рівнів.
Наразі співвідношення між розміром окладів судді місцевого суду та Верховного суду становить 10 до 75, а з урахуванням регіонального коефіцієнта (частина 4 статті 135 Закону) — 10 до 94, тобто розмір окладу судді Верховного суду більше ніж розмір окладу судді місцевого суду майже в десять разів.
І лише після 01 січня 2020 року (за умови, якщо чинний чи наступний склад Верховної ради України не скасує «поступове підвищення покращення фінансування») це співвідношення буде становити 2,5 (30 до 75), а з урахуванням регіонального коефіцієнта — 3,1 (30 до 94), замість досягнутого рівня 1,3.
Таке співвідношення є очевидною і відвертою дискримінацією суддів місцевих судів і не може мати ніякої правомірної та об’єктивно обґрунтованої мети.
Щодо застосування регіональних коефіцієнтів (частина 4 статті 135 Закону), то ці «радянські рудименти» в оплаті праці не можуть і не повинні застосовуватися принаймні з тих підстав, що в Україні не існує «регіонального» судочинства. Застосування таких коефіцієнтів свідчить про спробу надання вигляду законності дискримінаційній різниці в оплаті праці суддів.
5. Дискримінація суддів, а також порушення їх немайнових прав відбуваються не тільки в частині позбавлення гарантій незалежності, а і в інших формах.
Ніхто не повинен зазнавати такого поводження і покарання, що принижує його гідність, а також посягає на його честь та репутацію (ст.ст. 5, 12 Загальної декларації прав людини; ст.ст. 7, 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Судді, як і інші громадяни України і навіть особи без громадянства, мають право на повагу до честі, гідності та ділової репутації.
Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації.
Зокрема, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей (п. 4 Постанови Пленуму ВС України N 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»)
Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності) (п.15 Постанови Пленуму N 1 від 27.02.2009).
Визнання в Законі всіх суддів України недоброчесними та некомпетенними до часу проходження оцінювання порушує презумпцію добропорядності й посягає на ділову репутацію кожного окремого судді та створює щодо всіх суддів напружену, ворожу, образливу та зневажливу атмосферу в суспільстві.
Відповідно до статті п. 7 ч. 1 ст. 1, ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», створення стосовно певної групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери є однією з форм дискримінації — утиском.
6. Згідно з пунктом 11 4 Рекомендації CM / Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються й очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом.
Однією з вимог Стаття 6 Конвенції з прав людини є право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо їх прав та обов'язків.
Згідно з Перехідними положеннями Закону судді до проходження кваліфікаційного оцінювання не можуть вважатися доброчесними та професійно кваліфікованими та знаходяться під загрозою звільнення за непроходження чи відмову від оцінювання.
Отже розгляд справ суддями, що не пройшли оцінювання, самостійно чи у складі колегії, не може вважатися розглядом справи незалежним і безстороннім судом.
Таким чином, допуск таких суддів до здійснення правосуддя порушує права громадян України на справедливий суд.
Відповідно до п. 5 частини 1 та частини 2 статті 73 Закону «Про Вищу раду правосуддя» зазначено, що Вища рада правосуддя з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя звертається до суб'єктів права законодавчої ініціативи із пропозиціями щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя.
Вища рада правосуддя вживає заходів, що визначені у частині першій цієї статті, з власної ініціативи, за зверненням судді, судів, органів та установ системи правосуддя.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у рамках здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захистом прав кожного на території України і в межах її юрисдикції запобігає будь-яким формам дискримінації та здійснює заходи щодо протидії дискримінації, а саме: вносить пропозиції щодо вдосконалення законодавства про запобігання та протидію дискримінації, застосування та припинення позитивних дій.
На підставі викладеного прошу включити до порядку денного питання щодо доповнення пункту 15 Рішення XIV з’їзду суддів від 15 березня 2017 року (або включення до проекту рішення, яке буде приймати з’їздом) абзацом такого змісту:
Звернутися до Вищої ради правосуддя та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо надання суб’єктам законодавчої ініціативи - Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України пропозиції про звернення з законодавчою ініціативою стосовно внесення таких змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII.
1.Виключити з Розділу XII «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» пункти 20, 22, 23, 24, 25.
2.Виключити із статті 135 Закону частину 4 (щодо регіональних коефіцієнтів).
3.Привести частину 3 статті 135 Закону у відповідність до досягнутого рівня незалежності та рівності суддів та встановити розміри посадових окладів суддів у такій пропорції (незалежно від того, який з окладів – судді місцевого або Верховного судів (30 чи 94) буде взятий за базовий):
1) судді місцевого суду – 1;
2) судді апеляційного суду – 1,1;
3) судді спеціалізованого суду - 1,2;
4) судді Верховного Суду – 1,3.
4. Раді суддів здійснювати контроль за виконанням Рішення з’їзду в строки, встановлені у чинному законодавстві. Про хід виконання повідомляти на офіційному веб-сайті Ради суддів.
Делегат XIV з’їзду суддів України,
суддя Господарського суду Миколаївської області О. В. Ткаченко
Пропозиції делегата XІV з'їзду суддів України - судді Господарського суду Миколаївської області Ткаченка О.В., які делегат подав до XII та XIII з'їздів суддів України:
_03_03.png)
